ПРО НАС

Екуменічний Орден Святого Іоанна Готського є послідовником древніх традицій готів, готських держав на теріторії сучасних Польщі та України, православної Готської митрополії, спадщини польської та української шляхти «роду готського та сарматського». А також - християн Криму, виселених насильно російською імператрицею Катериною ІІ з Криму в Приазовські степи у XVIII ст. 

Орден зберігає спадкоємність готських традицій. Він   об'єднує нащадків давніх шляхетських родин різних національностей стародавньої Речі Посполитої (Польщі, Литви,України,Білорусі), Кримського ханства та  окремих представників  інших народів, які поділяють наш світогляд на бажання досягати спільної мети.

Польські королі з шведської династії Ваза, а саме: Сигізмунд III (1587—1632), Владислав IV (1632—1648), Ян II Казимир(1648—1668) мали спадковий титул: З Божої ласки король Польський, Великий князь Литовський, Руський, Прусський, Мазовецький, Жмудський, Інфлянцький, Смоленський, Сіверський і Чернігівський, а також дідичний король Шведів, Готів і Венедів . Тобто «готська» ідентичність присутня у титулі деяких королів Речі Посполитої. Готське коріння - одна з популярних теорій про походження польської королівської династії Пястів.

Отже, готський фундамент нашого ордену органічно вписується в «сарматсько-готський» наратив традицій польської та української шляхти.

У XV-му сторіччі польський історик Ян Длугош вперше написав про явище сарматизму в Польщі, що пізніше було підтверджено в роботах інших істориків -  зокрема, «Трактаті про дві Сарматії» Матвія Міховського, Мартина Бєльського, Мартіна Кромера та інших. Переймаючись модним у тогочасній Європі 15-го століття  пошуком історичних коренів, шляхтичі вважали, що є нащадками готів та сарматів — племен, які мешкали на півдні сучасної України.

Сарматизм впливав на стиль життя і одяг шляхти. Спершу він був ідеалістичним рухом, який оспівував релігійність (незалежно від конфесії), чесність, національну гордість, сміливість, рівність і волелюбність. Ті самі риси, які притаманні польській та українській шляхті.

У готів та сарматів існували певні приклади та ідеали людини, громадянина і короля. Сформувалися основні риси, якими повинен володіти кожний гот та сармат. Такими рисами були: любов до волі, щирість, відвага, гостинність, добродушність, індивідуальність, незалежність. Король повинен думати не про власну користь, а про добробут країни. Перед усім він повинен оберігати свободу шляхти, бути справедливим і щедрим по відношенню до неї. На думку сарматів взірцевими королями були Болеслав Хоробрий, Казимир Справедливий, Казимир Великий i Ян III Собеський.

Орден має «екуменічний» характер, тобто відкритий для вірних всіх християнських церков. Орден не є лицарським та не надає титулів, окрім загального титулу архонт чи архонтисса, який має давню історію, вкорінену у візантійському періоді життя Готської Церкви.

Архонт (давньо-грецькою ἄρχων від давньо.-грецькою ἄρχη — влада, дослівно — «властитель», «керівник») — найвища посадова особа в багатьох містах-державах Стародавньої Греції.

У стародавніх Афінах архонти обиралися з 1068 до н. е., з того часу, як була скасована царська влада. Спочатку трьох архонтів обирали безстроково (пожиттєво), згодом - на 10 років, а з 7 століття  до н. е. - лише на 1 рік. З 582 року до н. е. кількість архонтів була збільшена до дев'яти.

На думку дослідників, посади архонтів походять від поступового відокремлення від царя окремих сторін його влади:

• архонт-полемарх отримав військову владу;

• архонт-епонім, за яким називався рік, — судово-адміністративну;

• архонт-басилевс був жрецем.

Афінські архонти призначалися з доби Солона із вищого майнового класу, з Клісфена - за жеребом, а з Арістіда - з усіх громадян. Колишні архонти входили до складу ареопагу.

Звання архонта пізніше використовувалось лише як почесне, доки не зникло в 5 столітті до н. е.

За візантійської доби архонтство перетворилося на титул правителя окремих держав чи територій, а також придворних посадовців.

Після падіння Константинополя (1453 рік) почесне звання «архонта» надавалося константинопольським патріархом, а у ХХІ столітті також в Болгарській Церкві, як візнака заслуг перед православною церквою.

Наш орден, надаючи почесний титул архонта Престолу Святого Іоанна Готського (Великого Дому Готії), підкреслює рівність усіх шляхетних членів Ордену між собою, як це було прийнято серед шляхти Речі Посполитої.

Головними цілями і завданнями Ордену є :

Збереження традицій та спадщини кримських і приазовських греків та урумів-християн, які є прямими нащадками готів. І першим кроком на цьому шляху є звільнення від російської окупації Криму й Приазов'я - історичного регіону, де століттями жили готи та інші народи, що входили до Готської Церкви. 

Всебічна підтримка незалежної Української держави, що разом із сучасною Республікою Польща є спадкоємицєю Речі Посполитої багатьох народів, до етногенезу якої також причинилися готи та інші народи історичної Готії.

Іншим важливим завданням Ордену є формування нової, заснованої на давній готській спадщині, культурної ідентичності на звільнених від російських загарбників території півдня та сходу України.

В умовах "культурного вакууму" пов'язаного з кризою пострадянської ідентичності, яка колись панувала на території південно-східних областей України, актуалізується формування нової спільності, подібної до європейських регіональних ідентичностей і здатної як підкреслити давність державницької традиції на території України, так і відмежувати регіон української Таврики від культур т.зв. "російського світу".

Стародавня спадщина готської держави "Ойум", готського князівства Феодоро та ортодоксальної Готсько-Кафської митрополії стане добрим фундаментом для формування цієї нової спільності, здатної згуртувати ініціативних та патріотичних вихідців з півдня та сходу України у спільність "нових готів" і "нових сарматів" Германаріха та аристократичної Речі Посполитої.

Крім того, орієнтована на християнський Захід і здатна позиціонувати себе, як культурний міст на Схід, "готсько-сарматська" метакультура є надійною підмогою для зміцнення міжнародних зв'язків України, що своїм існуванням обумовлює культурну взаємодію між народами, що проживають в Україні, так і за її межами, що особливо важливо в умовах прямого військового вторгнення Російської Федерації.

Оскільки до наших часів не дійшов готський народ, як окрема нація чи етнос,  він розчинився серед інших давніх народів, що сьогодні складають сучасну українську та польську нації, наступна мета Ордену- підтримка розвитку ідеї Міжмор'я (Intermarium). 

Міжмор'я- концепція партнерського блоку держав від Балтійського до Чорного й Адріатичного морів. А також сучасного «прометеїзму», який має наслідувати очолюваний міжвоєнною Польщею рух діаспорних політичних організацій народів колишньої Російської імперії задля спільної боротьби проти СРСР за створення своїх національних держав. Новий прометеїзм сьогодення- це підтримка визвольного руху народів, поневолених Російською Федерацією.

Ідея альянсу держав Міжмор'я «від моря до моря» має давню історію, що сягає ще “Ягеллонської співдружності народів” у межах спільної Речі Посполитої. У 19 столітті  ця ідея була виголошена князем Адамом Єжи Чарторийським, як засіб убезпечити Польщу та Європу загалом від російської експансії й передбачала розширення Польщі на південь та включення до її складу Пруссії.

Пізніше прихильниками Балто-Чорноморського союзу були перший голова відродженої польської держави Юзеф Пілсудський, міністр закордонних справ Польщі Юзеф Бек та провідник українського національно-демократичного визвольного руху кінця 1980-х — 1990-х В'ячеслав Чорновіл.

Залежно від історичних обставин, проєкт зазнавав численних змін щодо залучення до нього різних народів. Так, після Першої світової війни Юзеф Пілсудський розглядав проєкт Міжмор'я, до складу якого мали входити сучасні території Польщі (окрім Пруссії), Литви, Білорусі, України та Росії.

Обраний у 2015 році президент Польщі Анджей Дуда заявив, що хоче створити новий міждержавний альянс, ідея якого давно відома під назвою «Міжмор'я». Він заявив:

«Я обмірковую ідею створення партнерського блоку держав від Балтійського до Чорного й Адріатичного морів.»

Сучасну концепцію Міжмор'я активно популяризують деякі українські філософи консервативного спрямування.

У липні 2016 року Азовський рух провів установчу конференцію Групи сприяння розбудові Балто-Чорноморського союзу. Друга конференція відбулася в квітні 2017 року.

Після початку розв'язаної Росією війни проти України в лютому 2022 року Орден підтримав створений у Запорізькій області підрозділ теріторіальної оборони, який взяв за свого покровителя Святого Іоанна Готського. За прикладом свого покровителя-Святого Іоанна Готського, який свого часу підняв християнський народ Готії на визвольну боротьбу проти хозарів, Орден надає волонтерську допомогу і заохочує шляхетних людей в Україні та й в усьому Світі до підтримки національно-визвольного руху України проти Росії, як сучасної Хозарії - поневолювачки інших народів.

Екуменічний Орден Святого Іоанна Готського приймає до своїх лав християн шляхетного походження через надання титулу архонт або архонтесса, вручаючи відповідний орденський знак, або нагороджує відповідним орденським знаком своїх почесних членів.

Крім того, Орден нагороджує заслужених волонтерів та війскових, які не є членами Ордену, «Хрестом за Заслуги Екуменічного Ордену Святого Іоанна Готського».

ІСТОРІЯ

Іоанн, Єпископ Готський, син Лева і Фотіни, уродженецьГотії— області в гірському Криму. За легендою Іоанн народився в Партеніті, і в цьому ж місці пізніше він очолить Готську єпархію.

Це сталось у 754 році після того, як Готський єпископ,   догождаючи імператору Костянтину Копроніму, підписав визначення іконоборницькогособору в Константинополі, а в  нагороду  був призначений митрополитомІраклійським. Мешканці ж Готії на місце відступника обрали Іоанна.   Він відправився в Єрусалим, де провів три роки, а потім в Грузію, де   близькороку отримав  посвячення в єпископи. Потім повернувся на батьківщину. Після смерті іконоборця Лева IV у 780році відвідав Константинополь і спілкувався там з імператрицею Іриною про праву віру. На Другому Нікейському соборі року, який закріпив перемогу іконошанувальників, особисто не був присутнім, надіславши свого представника- ченця Кирила.

У 754 році в Готії, яка знаходилась під владою хозарів, спалахнуло народне повстання, підтримане світським правителем області. Іоанн був одним з ініціаторів змови і активно брав участь в ній. Хозарський гарнізон був вигнаний із столиці області - Доросу, і повсталі захопили гірські проходи в країну. Але хозарський каган згодом знову заволодів містом, й  Іоанн був виданий хозарам. Каган зберіг йому життя і кинув до в'язниці в Фуллах. Звідти Іоанн втік в Амастриду, що знаходилась на протилежному березі Чорного моря, де й помер чотири роки потому. Тіло єпископа було перевезене на батьківщину і поховане в парфенонському монастирі - нинішньому Георгієвському  монастирі поблизу мису Фіолент  неподалік від Балаклави.

За іншою версією тіло його було перевезене в Партеніт і поховане на горі Аю-Даг у храмі Святих Апостолів. Цей храм за легендою було зведено за ініціативи Іоанна.

Церква приєднала Іоанна до лику святих. День пам'яті -26 червня за старим стилем /9 липня за новим стилем. Зберігся грецький текст його житія, що написаний між 815 і 842 роками.

Історія Готської митрополії

Вже в кінці III століття  в Криму виникла самостійна Готська митрополія. У III столітті відомі Скіфська, Херсонеська (Корсунська), Боспорська, Фульська, Сугдейська (Сурожська) єпархії, які входили до складу Готської митрополії. Відомо про існування готського єпископа Уніли на рубежі IV—Vстоліть. Єпископа Унілу для митрополії посвятив сам Іван Золотоустий.

У VIII столітті в цю митрополію входили єпархії, що знаходились на території Хозарського каганату. Згодом, коли напруга між каганатом й Візантією зросла, хозари почали більш агресивно ставитись до християн.

В одному з реєстрів єпархій Константинопольського престолу, датованого VIIIстоліттям , згадується Фульська єпархія (в Криму). У цьому ж реєстрі описується Готськая єпархія в ранзі митрополії з кафедрою в місті Дорос та сімома підпорядкованими їй єпископствами: Ходзіров (сусідствувала з Фульською), Астильська (Ітіль, Поволжя), Хвалиська, Оногурів, Ретегська, Гунів та Тіматархська (Тмутороканська).

Після приходу в Крим татар місцеве православне населення стало почувати себе більш вільно. Готська митрополія розвивалась, але продовжувала існувати в межах Кримського півострова. Проте, паралельно в Криму діяли й інші єписпопії. В XII столітті Фульська єпархія була прилучена до Сугдейської єпархії.

1475 року після завоювання Криму османами більшість православних єпархій на півострові були об'єднанні в єдину Готську митрополію Константинопольського патріархату. Центр митрополії в той час знаходився в монастирі Панагії під Бахчисараєм. До неї також було приєднано Херсонеську єпархію.

У XVII столітті до Готської митрополії приєднано Кафську єпархію, й митрополія отримала назву Готсько-Кафська , аж поки не була ліквідована російським урядом 1788 року.

Не обійшов стороною Готську Церкву також Великий Церковний розкол. У своїх працях історик Олександр Бертьє-Делагард зазначає, що в середині XV- на початку XVІ століття Херсонською єпархією керував митрополит-«уніат». При цьому до єпархії на той час входило тільки місто Херсонес, яке стало безлюдним. Митрополит же мешкав у навколишніх селах, що належали генуезцям. У XV столітті Херсонська єпархія з огляду на занепад злилася з Готською. Також вчений згадує у дослідженнях дві Фульські єпархії - православну та «уніатську». Писемна згадка про першу з'являється наприкінці IX століття.; близько 1156 року вона була об'єднана з Сугдейською, після чого обидві були піднесені до статусу митрополії (А.Л. Бертье-Делагард. Православные и униатские епархии, их пределы / Известия Таврической Ученой Архивной Комиссии — №57 — Симферополь: Типография Таврического губернского земства, 1920. — С. 35-66).

У XII-XV століттях населення генуезьких поселень у Криму, особливо Кафи (сучасної Феодосії), було переважно вірменським (цей етнос переважав кількісно) і грецьким. Влада, з огляду на малочисельність прибульців з Італії та економічну доцільність, намагалася бути поблажливою до релігійних почуттів греків і вірмен, при цьому застерігаючи католицьких єпископів від втручання в їхні справи. Місцева православна ієрархія зберігала свої титули і залежність від константинопольського престолу. Однак внаслідок тривалого співжиття панівний католицизм був чим м'якішим, тим впливовішим. В результаті значна частина місцевих вірмен визнала примат Папи (поза Кафою вірменський патріарх визнавав це вже у 1141 році). Серед греків спроби церковної унії між Римом і Константинополем знаходили підготований і сприятливий ґрунт.

Останні намагання занепадаючої Візантії за будь-яку ціну заручитися підтримкою Європи проти турків, бодай через визнання першості Папи, далися взнаки в Криму. 12 грудня 1452 року у соборі Святої Софії Константинопільської було підтверджено Флорентійську унію, проголошену ще 6 червня 1439 року. Проте це не врятувало Константинопіль, який турки захопили 29 травня 1453 року. Ця унія розв'язала генуезцям руки для впливу на православне населення в кримських володіннях, де вона була сприйнята поблажливо.

Невдовзі до Кафи, що номінально входила до Сугдейської єпархії, для православних греків почали призначати єпископа східного обряду, висвяченого Папою. Це призначення було започатковане за прямим посередництвом ініціатора Флорентійської унії - кардинала Віссаріона, який до того був православним архієпископом Нікеї.

Народжений у Трапезунті (сучасний Трабзон), він був пов'язаний зі своєю батьківщиною. На той час Кафа неохоче підпорядковувалася церковним ієрархам зубожілої Сугдеї (сучасного Судака), де разом з усіма селами православних було значно менше.

Перший унійний єпископ Кафи згадується без імені у 1464-1465 роках після того, як Віссаріон став титулярним латинським Константинопольським патріархом. По смерті цього єпископа у 1468 році нового ієрарха мав обрати клір і народ, проте цю справу доручили Папі Павлу II, який походив з Венеції. Понтифік до Кафи призначив Пахомія, колишнього архієпископа Амасії (Туреччина). Новий ієрарх був вбитий розбійниками під час прямування  з Риму до Кафи суходолом (прибуття морем унеможливив контроль турків над Босфорською протокою). 6 липня 1472 року Папа Сикст IV, наступник Павла II, своєю буллою на престол єпископа Кафи призначив колишнього тамтешнього священика Миколая; до міста той прибув наприкінці 1474 року.

У 1475 році Кафу захопили турки, зробивши її головним містом своїх володінь на півострові. Останній уніатський єпископ Кафи, обраний населенням для греків Кафи і Солдаї (Судака), як було зазначено у буллі Папи Сикста IV, мав титул Фульського. Вочевидь, таку назву було надано задля уникнення ототожнення з Кафським і Солдайським римо-католицькими єпископами. Такий титул уніатського єпископа фіксується ще у 1484 році, коли у Константинополі відбувся собор проти унії. Відтоді у Кафі функціонування вірменських і католицьких релігійних громад та ієрархів унеможливлюється через адміністративне домінування православ'я. Протягом XVI-XVIII століть католицька церква намагалася повернути колишній вплив у Криму через місіонерів та торгівельних консулів. У цей час титул Кафських єпископів зберігався (за період 1493-1664 років їх змінилося вісім), проте без впливу чи значення у самій Кафі. При цьому уніати міста зберігали підтримувані турками права на церковне і парафіяльне майно. 

Готи на теренах сучасної Польщі та України 

Готи - у II-XV століттях група європейських східногерманських народів. Походили зі Скандинавії. Носії готської мови. Первісно - язичники, з ІVстоліття—християни (аріани,католики,православні). Мали власну писемність, розроблену готським єпископом Ульфілою.

Перша згадка про готів зустрічаються в працях істориків Тацита, Страбона іПтолемея (за Птолемеєм вони жили в басейні Вартидо Вісли), як племена Gotonen. За їх повідомленнями ці германські племена проживали на півдні Балтики, в районі на північ від дельти Вісли. Західними сусідами цих племен на узбережжі Балтійського моря були руги, на південному заході вони межували з вандалами і лугіями.

Пліній Старший (I століття н.е.) включає готів в одну групу з віндилами, бургундами, варинами і каринами. Їх сусідами і, мабуть, одноплемінниками,були руги, гепіди і герули.

Найбільшим твором з історії готів була праця Кассіодора. На початку VIстоліття за наказом остготського короля Теодоріха, він пише дванадцятитомну працю Gothorum Historia («Історія готів»). Цей твір було втрачено, але його частково використав Йордан (близько 550року) при створенні праць De Origine actibusque Getarumі наступної—Getica. Як джерела він використовував різні ранні племінні легенди, які були, можливо, передані в усній формі. Кассіодор як історіографічну модель використовує твір Germania Тацита, і часто ототожнює з готами численні скандинавські йскіфські племена, чиї назви були співзвучні в класичній древній географії та етнографії.

Про перебування готів у Скандинавії  й на прилеглих островах свідчатьтопонімічні назви і дані археології. Можливо з готами пов'язана назва племені гаутів південної Швеції, острова Готланд(Gothland) і двох південних областей Швеції: Västergötland (Вестергетланд) і Östergötland (Естергетланд). 

Археологічні дослідження деякою мірою підтверджують це припущення. Про скандинавське плем'я гаутів (Geatas) і героя Беовульфа розповідає давньоанглійська поема «Беовульф»(VIIIстоліття).

Ерік Оксеншерна (Eric Graf Oxenstierna) зібрав багато археологічних свідчень, щоб у деталях довести, що готи походять з місцевості Гетеборг, яку шведи називають Вестергетланд.

Існує значний обсяг лінгвістичних доказів, що пов'язують готську мову із старогутнійською (Forngutnisk), якою розмовляли жителі о. Готланд до XVII—XVIII століть. Цей факт є важливим з тієї причини, що готи, ймовірно, населяли острів, регіон і північні польські рівнини приблизно з початку нашої ери до 200—220 років, коли племена готів вперше почали з'являтися на березі Чорного моря.

За свідоцтвом Йордана, готи спочатку оселилися біля Меотійського болота, потім розселилися в Мезії,Фракії та Дакії, а згодом- знову у Скіфії. Пам'ятки вельбарської культури почали з'являтися в басейні Західного Бугу з 190 року, спочатку на території Мазовїї, Підляшші та Люблінщині, а в III столітті - на Волині. У 200-250 роках носії культури перемістилися в басейни Дніпра,Південного Бугу, а потім Дністра і Пруту.

На сьогодні частина істориків висловлює думку, що готи утворилися внаслідок злиття різних племен. Причому назва «готи» стосувалася групи племен з особливим авторитетом (можна порівняти з етнонімом «гуни»).

Створене на українських землях перше готське королівство Оюм задовго до виникнення Київської Русі стало прообразом сучасної української держави. Архаймар (Árheimar, даньоскандинавське)— легендарна столиця остготів, місто над Дніпром. Зруйноване гунами у 375 році. Архаймар— здавньоскандинавської означає «дім над річкою».

В епосі континентальних германців столиця готів - Данарштадт  означає або «місто Донара (бог грому й війни)», або «місто над Дніпром» (хоча давні скандинави називали Дніпро «Непр»).

Біля села Башмачка Солонянського району Дніпропетровської області  (30км на південь від міста Дніпр) над   правим берегом Дніпра   посерединідніпрових порогів розташоване одне з найбільш відомих поселень готів. Це дає привід ототожнювати  його зі столицею держави Оюм. Інші можливі локації древньої столиці готів Архаймара (Данарштадта)- це Кам’янка-Дніпровська та о.Хортиця на Запоріжжі. Поселення займає особливе місце серед поселень черняхівської культури, яка ототожнюється з готською державою Оюм. Його центральна частина укріплена, на ній споруджено невелике городище (60х40м). Тут же знайдено гігантський горн. Очевидно, що це  була особлива майстерня. Цікаво, що місцеві жителі підтримували торговельні відносини з грецькими колоніями Причорномор'я. Знайдено залишки амфор, а в могильниках біля с.Волоське- римські монети.

Городище в  селі Башмачка в перший час, радше за все, мало дерев'яні стіни. Пізніше - кам'яні, укріплені вежами  й ровом, викладеним каменем. У центрі укріплення знайдено фундамент для наземної прямокутної будови (6х4м), мабуть не призначеної для житла, бо в ній відсутнє вогнище. Можливо це був один з храмів. Укріплення дуже нагадує римські укріплення з північного Причорномор'я - ще один слід тісних контактів зі середземноморськими культурами. Поселення у с. Башмачка було, очевидно, центром одного з черняхівських племен (готів), місцем проживання вождя і його дружини (II—Vстоліття).

У причорноморських степах утворився могутній племінний союз на чолі з остготами. Він досяг найбільшої могутності за короля Германаріха, який походив з царського роду Амалів, що колись правили всіма готами. Спершу він був конунгом одного племені, але потім об'єднав під своєю рукою сусіднісарматські, фінські та слов'янські племена.

За свідченнями готського історика Йордана, володіння Германаріхапростягалися від Тиси до Волги й гирла Дону, від Чорного до Балтійськогоабо й навіть до Білого моря.   Йордан повідомляє у главі 119Getica, що Германаріх наніс поразку слов'янському народу Venethi, а в главі 116  він перераховує деякі з раніше підкорених народів, з яких лише частину можна ідентифікувати та локалізувати. Merens та Mordens є Мерята Мордва. Imniscaris може бути ідентифіковано як Мещера.

Безумовно, Германаріх правив на території сучасних Польщі, України та серед деяких інших етнічних груп. Основна причина того, що королівство Германаріха мало такий розмір - контроль за торгівлею.  Саме в цих краях пролягали шляхи постачання хутра з Півночі, золота Уралу, воску і меду. Перемога Германаріха над герулами, що проживали на Дону, мала сенс тільки з точки зору торгівлі. В аспекті контролю над торгівлею королівство Германаріха було попередником пізнішої Київської Русі. Вплив на готів іраномовних степових народів, таких як сармати, проявив себе в тому, що значну частину війська гревтунгів складали вершники в броньованих обладунках - на відміну від тервінгів, у війську яких переважали піхотинці. Готські воїни-вершники мали по два коні і могли долати великі відстані.

Ще на початку VII століття до н.е. територія Криму зазнає грецької колонізації. Саме вихідці з Еллади заснували перші держави полісного типу, які вже до V століття до н.е. об'єдналися в могутнє Боспорське царство - перше регіональне політичне об'єднання поліетнічного характеру в Криму та на Кубані.

У перекладі з грецької Боспор означає «протока». Назву царства було обумовлено тим, по - перше, що державне об'єднаня більшості грецьких міст-держав виникає саме на берегах протоки - Боспора Кіммерійського - серця й  головної осі держави та її основного торгового шляху.

У III-V століттях н.е., за часів так званої «Скіфської війни III століття» і Великого Переселення Народів, на Крим вплинули складні етнічні процеси, пов’язані із вторгненням спершу готських та аланськіх, а потім вже гунськіх та тюрко-булгарських племен. Східно-германські племена готів і герулів, що вийшли з Балтики на початку нашої ери, швидко захопили й асимілювали аланські та скіфо-сарматські етнічні елементи на теренах Криму.

Втім, зайнявши велику частину півострова, готи не стали знищувати боспорську державність, а перейняли античну політичну спадщину, влившись в строкатий етнічний конгломерат Боспорського Царства. Ставши його правлячою політичною елітою на чолі з новою, готською боспорською династією, вони при цьому зберегли традиції германської «військової демократії», що  щільно переплелася з поширеними в регіоні полісними елліністичними традиціями. Крім того, на відміну від своїх родичів, які після падіння Західної Римської Імперії створили «варварські королівства" на Півдні Франції та Іберії, в Італії і Паннонії, велика частина кримських готів ймовірно швидко приймає християнство не в аріанській, але в ортодоксальній його формі. Джерела того часу вказують на широку поширеність ортодоксальної, «нікейскої» віри серед прибулих германців. Так, на рубежі IV і V століть гот на ім'я Уніла був висвячений в кримські єпископи самим Йоаном Золотоустом, патріархом Константинополя.

Після смерті єпископа Уніли кримські готи просили Константинопольську патріархію надіслати або висвятити нового єпископа зі столиці.

Близько 1223 року один з правителів-дуків створює готське політичне об'єднання, яке стає відомим як князівство Феодоро або Готія. Остання назва в XIII столітті стає позначенням Криму взагалі в нотатках прибувших в регіон вихідців із Західної Європи. Так, хроніст Матвій Паризький при описі монгольських походів згадує«Гутію» (Готію), тобто Крим. Францисканський чернець Гійом де Рубрук, що здійснював подорож до монголів за дорученням французького короля Людовика IX Святого, відвідує Крим у 1253 році. У своїх записках він свідчить, що «між Херсоном і Солдаєю існує сорок замків, і майже кожен з них має особливу мову, серед них багато готів, мова яких германська (teutonicum) ».

Після завоювання османами з колишніх земель князівства Феодоро був утворений Мангупський кадилик (тур. kadılık— адміністративна одиниця Османської імперії), який входив до складу вілайєта (тур. vilâyet— провінція) з центром у Кафі (Феодосії). У кадилик Мангуп входили 3 міста (Мангуп, Інкерман, Балаклава) і 49 сіл.

У 1557—1564 роках у Туреччині послом австрійського імператора Фердинанда I був барон де Бусбек (1522—1592 роки ). Цей дипломат і письменник зустрічав у Стамбулі двох посланців готського населення Криму і мав з ними тривалі бесіди.  Бусбек повідомляв, що готи - християни досі, хоча й оточені іновірцями. Найціннішим у повідомленні Бусбека є запис декількох десятків слів і пісні мовою його знайомих готів. Він записав 68 слів і фраз з їх мови, наприклад: «alt»— «старий» (нім. «Alt»), «bruder»— «брат» (нім. «Bruder»), «schuuester»— «сестра» (нім. «Schwester»), «broe»— «хліб» (нім. «Brot»). Готський характер цих слів не викликає сумнівів. Коли де Бусбек попросив зустрінутого ним чоловіка порахувати по-готськи, той почав: ita, tua, tria, fyder, fyuf, seis, seuene… (Зовсім як ми, фламандці",- зазначив де Бусбек).

Останню звістку про готську спадщину в Криму ми знаходимо в листі батькові члена Російської Академії С. Сестренцевич-Богуша, який у другій половині XVIII століття подорожував по вже приєднаному до Російської Імперії Криму. Академік повідомляє, що в "містах, де історія вказує на проживання готів, залишилися чималі плями (Flecken), де місцева татарська мова схожа на нижньонімецьку.  Деяких людей в Мангупі я розумів, але всі вони мусульмани і татарізовани. Вони, власне, не знають, що це за мова, якою розмовляють, і повідомляють лише, що спочатку були християнами, а не мусульманами ».

До початку Нового Часу в регіоні виникає грізне Кримське ханство, що стало важливим політичним гравцем на території Східної Європи.

Зазначені вище події Античності й Середніх віків стали важливими віхами в формуванні єдиної політичної спільності, яка мешкала в Криму, розділеному між Османською імперією і Кримським ханством.

Нащадки античного і середньовічного населення приблизно рівномірно розподілилися серед мусульманської та християнської громади півострова. При цьому, як і в Османській Імперії, християни, чия назва тепер трансформувалася в «урумів» і в «румеїв», користувалися самоврядуванням в рамках релігійного життя і зберігали свій колишній культурний, торговийі політичний вплив. Нащадки елліністичного Боспору, готів і підприємливих генуезців тепер контролювали майстерні, виноградники й сади, а крім того, в їхніх руках знаходився ханський морський транспорт.

Кримське ханство багато воювало, тому християнські й караїмські-іудейські піддані ханів-Гераєв - кримської правлячої династії, мали стати надійним тилом татар.

Крім того, кримські християни були важливими посередниками між своїми західними одновірцями й мусульманами. Незважаючи на численні війни XVI-XVIII століть, як і кримські хани, так і королі Речі Посполитої, молдавські господарі, запорізькі отамани, а пізніше й гетьмани, московські правителі зажадали   збереження дипломатичних зв'язків і викупу полонених. Інформацію про них вони отримували через християнських купців та  під час  укладання  договорів, спрямованих на залучення кримських правителів на ту чи іншу сторону в нескінченній низці військових конфліктів у Центральній та Східній Європі.

Таким чином, військова міць татарської знаті знайшла собі опору в християнах. І, не дивлячись, на те, що відносини між християнами й мусульманами в рамках османської політики не можна назвати простими, в цілому, християнська й караїмська частина кримської спільноти або «киримли», знаходилася у відносному спокої.

Звичайно, християни платили обов'язковий подушний грошовий податок «джизья». Його  виплачували дорослі чоловіки, які проживали в мусульманських країнах і мали статус «зіммі» (іновірці). Податок «девшерме» був  спрямований на поповнення елітних військових з'єднань - яничар і сипахів, чиновницького апарату й штату придворних. Втім, християнські родини могли відкуповуватися від даного податку, скасованого до початку XVIII століття

У турецькій частині Криму автономія християнського населення закріплювалася фірманом (указом) Султана Мехмеда II Фатіха:

«Ця наша найвища грамота, по пунктах розташована, в усьому нехай буде дійсною, і ніхто сторонній та не наважиться вчинити християнам у вольності і правлінні ні в якому разі і приводі будь-які утиски й образи. Хай буде відомо про те всім, і всякий нехай дасть сему нашому найвищому закону досконалу віру. Храми християн користуються безпекою, і ні в якому разі не повинні бути навернені в мечеті; шлюби, поховання та інші християнські обряди відбуваються вільно ».

В Османській Імперії, як і на території Кримського ханства, діяла специфічна система «міллетів» - автономних етнорелігійних спільнот, на чолі яких стояли видатні релігійні ієрархи. Тому спадкоємність управління не тільки Готською митрополією, але і готським народом перейшло від світських князів до готських митрополитів. Таким чином, на чолі адміністрації, суду, освіти і вирішення внутрішніх питань християнських громад усією повнотою влади був наділений Константинопольський патріарх. Йому, крім іншого, належало право вирішення спірних питань щодо церковної власності, територіальних меж і взаємин між православними митрополіями. 

Кримські хани й знатні татари брали активну участь у будівництві і відновленні християнських храмів і монастирів. Збереглися відомості про те, що в Біасале на Качі в 1587 році за гроші мусульман була зведена церква, згідно заставної написи «стараннями, допомогою і утриманням пана Бінат, сина Темірке, в пам'ять його і батьків його».

Історик і етнограф Феокіст Хартахай вказує так само на те, що на початку XVIII століття при хані Девлет-гирєє II були побудовані не лише нові церкви, а й християнська школа і бібліотека, яка була спалена російським фельдмаршалом Минихом у рамках кримського походу російської армії (1735 -1739 роки).

У Східній та Південній Європі готські спільноти залишалися протягом середньовіччя й нового часу. Готи зіграли важливу роль у державотворенні східних і південноєвропейських країн, а також  - у  етногенезі сучасних народів : поляків, українців, румунів, італійців, французів, іспанців, португальців.

Виселення християн з Криму. Знищення Готської митрополії у XVIIIстолітті та відновлення історичної справедливості, щодо готської спадщини у XX столітті

Сприятлива і відносно стабільна ситуація для кримських християн стала змінюватись у  другій половині XVIII століття, коли російська імператриця Катерина II почала здійснення своєї неоднозначної політики на південних кордонах Російської Імперії.

Тут слід зупинитися на подіях, що передували падінню Кримського ханства і виселенню християн з Криму.

До воцаріння Катерини II в 1763 році Російська Імперія припиняє військову кампанію проти королівства Прусії - держави на півночі Німеччини. Договір з пруським королем Фрідріхом Великим і імператрицею Марією Терезією Австрійською зобов'язує Росію тимчасово відмовитися від територіальної експансії за Заході.  І вся енергія загартованих в боях Семирічної війни російських солдатів і офіцерів (1756-1763 роки) тут же була звернена на південь - до Криму і на Балкани.

Початок військової кампанії проти Османської Імперії й Кримського ханства був  так само пов'язаний з досить хитким становищем нової російської імператриці, яка не належала до правлячої династії Романових. Крім того вона повалила онука Петра Великого - імператора Петра III, відомого своєю германофільскою політикою. 

Побоюючись повалення своєї влади, загроза якого втім  існувала ще кілька десятків років, Катерина прийняла рішення вступити у війну на півдні. Дане рішення було продиктоване необхідністю  задіяти ветеранів Семирічної Війни у війні далеко від Санкт-Петербургу.   А також -уникнути  змови й участі військ у ній, та провести «маленьку переможну війну», перемога в якій збільшила б престиж Росії й довіру до нової імператриці.

Не дивлячись на те, що кримський хан Кирим Герай здійснив кілька вдалих походів на південні окраїни Російської Імперії, він раптово помирає через рік після початку війни - в 1769 році. Очевидним було навмисне отруєння правителя, однак, кримські беї - вища знать утрималася від розслідування й  покарання винних. Сум'яття, викликане смертю хана,  призвело до розбратів у Криму, які привели до загального безсилля перед обличчям російського вторгнення.

Командувач II-ої російської  армії князь В.М. Долгоруков вступає в Крим, розбиває в двох битвах нового хана Селіма III, бере в полон турецького намісника і , зайнявши півострів, руйнує Бахчисарай - ханську столицю.

Незабаром  фаворит імператриці граф Олексій Орлов бере верх над турецьким флотом у Чесменському бою, а граф Румянцев громить османські сили в Молдові. Кримський хан біжить у Стамбул, а частина кримської аристократії відкрито стала підтримувати російську сторону, сподіваючись на преференції з Петербургу. Так, група кримських беїв направила Долгорукову присяжний лист з підписами кримської знаті та повідомили головнокомандувача про обрання нового, лояльного Росії хана. Коли ж законний кримський правитель спробував з'ясувати підстави «вчинення присяги», то отримав від російської влади відповідь, в якій говорилося, що: «самі татари знають, що присягали на вірність підданства всеросійської держави».

10 червня 1774 року було укладено вигідний для імператриці Катерини Кючук-Кайнарджийський мир, за яким Кримське ханство звільнялося від васальних зобов'язань по відношенню до Порти, і отримувала більшу частину Південного берега Криму (територія Керчі разом з містом відійшла Росії).

Втім, не дивлячись на укладення миру й  виведення більшої частини російських військ з регіону, незалежне і суверенне Кримське ханство поступово потрапляло під вплив Росії.  Її інтереси лобіювались всупереч логіці і сучасним стереотипам не християнами, але певною частиною родової кримської знаті, просто підкупленої російським резидентом князем Прозоровським.

Після закінчення війни перед російським урядом тепер не стояло ніяких істотних перешкод у справі приєднання до складу Російської Імперії кримських земель. Втім, після укладення миру з Османською імперією перед Катериною II і її оточенням виникають дві важливі проблеми: отримані в результаті перемоги у війні з Туреччиною нові володіння в Приазов'ї були фактично непідконтрольні російському уряду. Погано контрольована периферія швидко б перетворилася на осередок нестабільності, так як туди б незабаром стали стікатися незадоволені правлінням імператриці українські козаки.  Після війни вони остаточно позбулися автономії, а їх отаман Петро Калнишевський був поміщений під варту на Соловки.   До того ж , у  регіоні все ще залишаються залишки кочових ногайців, які могли завдати чимало клопоту прикордонних територіям.

Крім того, розорений Крим при своїх останніх правителях швидко відбудовувався і , що важливо,  вестернізувався. Реформи останнього кримського хана Шахін-Гірея були спрямовані на централізацію держави, обмеження влади кримських знатних беїв, які мали майже суверенну владу.  Створення регулярних військово-поліцейських сил за західним зразком,  не дивлячись на зовнішню проросійську орієнтацію хана,  не подобалися Петербургу. Поява суверенної вестернізованої держави в Північному Причорномор'ї означало б суттєве ускладнення російських планів панування в регіоні.

Крім того, вестернізація Кримського ханства в умовах «епохи Просвітництва» безумовно спричинило б за собою  й формування  нової «кримської» нації християн, караїмів і мусульман, об'єднаних спільними культурними традиціями і тюркської мовою, яка стала lingua franca регіону.

Тому, щоб вирішити проблему незаселених територій Приазов'я, не допустити виникнення суверенної й сильної держави на своїх неспокійних південних кордонах і заморозити еволюцію ідентичності «Киримли» до політичної нації, що стала б опорою кримської державності, російський уряд робить три кроки, що стали для Кримського Ханства фатальними.  В першу чергу, на територіях від Дністра і Дунаю до Дона виникає мережа фортець з постійними гарнізонами, необхідними для прямого контролю над недавно приєднаними територіями. По-друге, Катерина II приймає рішення переселити кримських християн у  Приазов'я, підірвавши тим самим стрімко зростаючу економіку Кримського ханства. А  Приазов'я  у той час заселялося  максимально-оптимальною чисельністю християнських колоністів, носіїв високої культури ремісничого виробництва, торгівлі та землеробства,  здатних ефективно освоювати негостинні в ту пору степи «Дикого поля »- поняття, що закріпилося за територією між Дністром і Доном ще з часів монгольської навали.

Проект був доручений новоросскійскому генерал-губернатору і новому фавориту імператриці Г.О. Потьомкіну разом з  П.О. Румянцевим і О.В. Суворовим, під особистим контролем імператриці Катерини. Російські дипломати повинні були «схиляти греків та інших християн, що живуть у Криму, до переселення їх в Росію».

Для здійснення проекту переселення християн російській стороні потрібно було заручитися підтримкою й сприянням як християнської, так і мусульманської еліти Кримського ханства.  Разом з тим - загострити взаємини між мусульманами та християнами, які  вважались  з точки зору ісламу «людьми писання», що володіли в ханстві, як говорилося вище, широкими правами протягом усієї історії існування держави Гіреїв.  Особливу роль приєднання Кримського ханства до Росії повинна була зіграти російська православна церква, яка після петровських реформ фактично стала одним з міністерств Російської Імперії. Російське ж духовенство було зацікавлене в переході кримської Готської єпархії, що знаходилася під юрисдикцією Константинопольського патріархату,  під контроль російської церкви. Крім того, російські представники при ханському дворі намагалися переконати хана Шагін-Гірея , що вихід християн з Криму лише зміцнить владу хана.

Щоб «актуалізувати» і зробити необхідне для швидкого вирішення питання переселення християн, російські резиденти провокують найбільш консервативні кола мусульманського населення на зіткнення з християнами, практика яких почалася ще під час російсько-турецької війни 1768-1774 років.  О. В. Суворов писав з цього приводу Шагін-Гірей ханові, що християни переселяються з Криму з метою позбавлення «від прегрозних лих і сущого винищення, яким засмучені під час колишнього заколоту, татари мстити їм при зручній нагоді   явно обіцялися».

Крім того, російські емісари провокують повстання знаті проти хана-реформатора, які з одного боку вступають в конфронтацію з християнами, а з іншого - змушують хана просити допомоги у Росії, що закріпило б залежність кримського хана від російського уряду.

Так само росіянам вдалося заручитися підтримкою Готського-Кафського митрополита Ігнатія, який навесні 1778 року під час великодньої літургії в Успенському скиту на проповіді закликав усіх вірних християн переселятися на територію Росії. Його звернення підтримали вірменський архімандрит Маргос і католицький священик Яків.

Збереглися подробиці переговорів з митрополитом, який,  будучи вихідцем з Греції, а не місцевим жителем, не міг адекватно оцінити всі ризики щодо переселення християнських жителів у степи.  Він покладався на те, що на відміну від хана-мусульманина  російські одновірці збираються надати християнам Криму виняткове становище і великі, родючі землі. 

Так, у березні 1778 року  імператриця віддає наказ своїм емісарам, в якому чітко простежується основна роль російської влади в ініціативі переселення християн: «из последних донесений ваших относительно до Крыма усмотрели мы, что сделали вы с своей стороны предписание генералпоручику князю Прозоровскому, чтобы он старался склонять живущих там греков и других Христиан к переселению их в Россию. Мы приемля пункт сей со всею важностию не можем довольно предписать средств, коими помянутый генерал-поручик долженствует усугубить все возможные для него способы уговаривать их, чтобы добровольно согласились перенести домовство свое в Новороссийскую и Азовскую губернии... А особливо уговаривать к тому тамошняго митрополита, обнадежа его разными выгодами».

Митрополит Ігнатій щвидко піддався на уговори російських резидентів і незабаром дає позитивну відповідь резиденту Прозоровському, який у своєму листі Потьомкіну доносить, що митрополит «объявил мне, что его эмиссары. употребленные в праздничные дни между христиан для отобрания их мыслей в выходе отсюда возвратились и на каких кондициях объявили они свое желание».

17 липня 1778 року до російської імператриці було подане послання християн Криму, в якому говорилося, що: «Все общество крымских христиан, греческаго, армянскаго и католическаго законов, вступая в подданство всероссийское, с согласия и доброй воли, чрез преосвященнаго митрополита Игнатия просят ея императорскаго величества милости высочайшего покровительства...»

Виходячи з цього, стає явним, що ані християнське населення Криму, кримський хан, ні навіть митрополит Ігнатій, який став знаряддям у руках російського уряду не виявляли ніякої ініціативи до переселення християн до Приазов'я. Ця ідея була в цілому розроблена і здійснювалася в рамках інтересів російської влади .

Християнське населення Криму негативно сприйняло новину про виселення на необжиті степові землі, згідно Хартахаю: «Звістка про вихід християн розійшлася по всьому Криму ... християн не менше татар опиралися виходу. Ось що говорили євпаторійські греки на пропозицію вийти з Криму: «Ми його світлістю ханом і вітчизною своєю задоволені; від предків своїх платимо данину своєму государеві, і хоч шаблями нас рубати будуть, то ми все-таки нікуди не підемо ». Вірменські християни в проханні до хана говорили: «Ми слуги ваші ... і піддані триста років тому, як живемо в державі вашої величності в задоволенні і ніколи від вас занепокоєнь не бачили. Нині ж нас хочуть звідси вивести. Заради Бога, Пророка і предків ваших нас, бідних рабів ваших, просимо від такої напасті позбавити, за що за вас Бога молити будемо невпинно »

Виступили проти переселення і кримські мусульмани.  Арсеній Маркевич,  згадуючи про виселення Суворовим християн у 1780 році, пише: «У Криму були вельми поширені мусульмансько-християнські родинні зв'язки. Тепер вони безжалісно розривалися. Багато мусульманських родичів тих, кого виселяють,  благали переселити й їх, не зупиняючись для цього і перед прийняттям християнства. Але їм було відмовлено ».

Попри те, що деяка частина християнського населення півострова залишилася в Криму, прийнявши іслам і влившись у мусульманське співтовариство регіону, 28 липня 1778 року під керівництвом все того-ж митрополита Ігнатія розпочався вихід понад 30 тисяч християн з Кримського ханства.

Результат незабаром обернувся катастрофою, за даними Архієпископа Херсонського і Таврійського Гавриїла, «... на жаль, обставини не зовсім тому (переселенню.) сприяли. Між переселенцями відкрилися різні недуги, і над-того з'явилася в той час в Новоросійської та Азовської губерніях повальна хвороба, чому багато в дорозі померли ».

Крім того, християни, що  противились проведеному під керівництвом генерал-поручика Суворова переселенню,  піддавалися утискам з боку російського керівництва. Відповідно до сімейних переказів жителів урумських сіл Приазов'я, російські солдати рубали їх предків за відмову переселятися з Криму. Коли ж колоністи спробували повернутися назад, шлях їм було перегороджено  російськими солдатами, які тепер конвоювали переселенців.

Уродженець Криму,  російський учений-історик і нумізмат Олександр Бертьє-Делагард в наступному, XIX столітті вказує, що «виходили християни з гіркими риданнями, бігали, ховалися в лісах і печерах, мало того, приймали мусульманство, аби тільки залишитися в рідній землі». Бертьє-Делагард вважає помилковим рішення російської влади, що позбулися «з виходом християн ... кращих посередників між собою і татарами, відсуваючи, можливо, назавжди, тоді, ймовірно, легко доступне завдання повернення гірських татар знову до незабутої ними віри батьків, до християнства »

Взимку 1778-1779 років  кримські християни були розміщені в карантинних цілях у Катеринославському і Бахмутському повітах. Обстановка серед переселенців була вкрай важкою - не вистачало палива, продуктів харчування. Крім того, здоров'я колоністів підривалося хворобами і суворим степовим кліматом, істотно відмінним від природних умов Південного берега Криму. З причини важких обставин переселення і хвороб узимку загинуло близько 2000 християн. Очильники християн просили імператрицю видати їм землі на берегах Дніпра, між річками Оріллю й Самарою.   Однак їм було відмовлено під приводом того, що ці землі давно були заселені,  і вільного місця для кримських християн не знайшлося. На ділі, не дивлячись на всі труднощі, пережиті колоністами, російська влада продовжувала слідувати своїй меті освоєння територій Приазов'я всупереч усяким людським втратам.

Спершу, християнам було запропоновано ділянку в районі сучасного Павлограда (Дніпропетровська обл.). Однак колоністи відмовилися через брак лісу і прісної води. 21 травня 1779 року російська імператриця, не звертаючи увагу на бажання християнських переселенців, постановила, що:

«Переселенцям із Криму дарувалися привілеї і свободи», в числі яких повне звільнення від військової служби, від сплати податків на десять років, створення виборного органу самоврядування. А за митрополитом Ігнатієм зберігалися його єпархія, чини й автономність церковного управління. Але російська влада,  не дивлячись на обіцянки збереження церковного самоврядування православних Криму,  ліквідувала давню Готську митрополію Вселенського Патріархату.

Через три роки, в 1783 році,  російська влада ліквідовує Кримське ханство, яке на той час було вкинуте в глибоку політичну кризу і фінансове банкрутство. Бунтуючі проти ханських реформ, татари проголосили свого ставленика і спробували повалити Шахін-Герая. Чергове повстання було придушене російськими військами, які позбулися войовничих, здатних чинити опір окупації шарів мусульманського населення і встановили ще більший контроль над стратегічно важливим для них півостровом. Незабаром, Шахін-Гірей зрікається престолу і відправляється на заслання у Воронеж, а після в Калугу. Пізніше він був відпущений на грецький острів Родос, на територію Османської імперії, де й був убитий.

У квітні 1783 року імператриця Катерина видала маніфест,  за яким територія Кримського ханства була приєднана до російських володінь:

«Ныне... по долгу предлежащего Нам попечения о благе и величии отечества, стараясь пользу и безопасность его утвердить, как равно полагая средством навсегда отдаляющим неприятные причины, возмущающие вечный мир между Империями Всероссийскою и Оттоманскою заключенный, который Мы навсегда сохранить искренно желаем, не меньше же и в замену и удовлетворение убытков Наших решились Мы взять под державу Нашу полуостров Крымский, остров Тамань и всю Кубанскую сторону»

Себе ж вона проголосила «Царицею Херсоніса Таврійського». Майже через десятиліття, в 1791 році, в рамках Ясського мирного договору османський султан визнав Крим володінням Російської Імперії.

У своєму маніфесті 1783 року  Катерина II обіцяла жителям Криму, що став  тепер Таврійської губернією,  всі блага незалежно від віросповідання та етнічної приналежності: «Обещаем свято и непоколебимо за Себя и Преемников Престола Нашего содержать их наравне с природными нашими подданными, охранять и защищать их лица, имущество, храмы и природную веру…».

Однак, як і у випадку з вже переселеними християнами, імператриця свої обіцянки не дотримала. Присягнувша на вірність Росії,  кримська знать втрачала свої землі на користь російського дворянства, яке взялося пересилати на територію Криму кріпаків зі своїх російських маєтків. Корінне населення ж змогло зберегти лише найменш родючі й непридатні до сільського господарства землі. Крім того, руйнувалися мечеті й мусульманські кладовища, а цілі татарські села розорялися через зміни напрямку джерел питної води, що проводилися новими господарями півострова для задоволення потреб нових мешканців Криму. До того ж , татари позбавлялися   земель для пасовищ, що підривало їх традиційний уклад життя.

Чимало кримців-мусульман були змушені бігти до Туреччини. На територію Румелії пішла так само і частина давнього християнського населення півострова.

Ліквідувавши останню суверенну кримську державність і виселивши з території Криму значну частину християн,  російська влада отримала під свій контроль не  лише важливий зі стратегічної точки зору регіон, що був використаний надалі Росією в якості важливого опорного пункту для експансії на Кавказ і Балкани.  Було  призупинено  формування політичної ідентичності самого народу Криму, яка стрімко розвивалася в умовах європейських реформ Шагін-Гірея.  Росіяни ліквідували незалежну від російської церкви Готську єпархію, яка можливо стала б надалі «національною церквою» християнської частини національної спільноти реформованого за західним зразком Криму. Посягаючи на спадщину давньої Тавриди і Візантії російська влада руйнувала пов'язані з нею старовинні культурні та релігійні компоненти кримської ідентичності, прагнучи привласнити давню православну спадщину Криму і прибрати зі шляху будь-які елементи, здатні претендувати на неї.

В цілому, процеси, що відбувалися в Криму, пов'язані з ліквідацією Кримського ханства і заміщенням корінного населення шляхом його виселення та змушення до еміграції,  можна порівняти з подіями, що відбувалися дещо пізніше на іншому кінці земної кулі.  Це- сумнозвісна «Дорога сліз» - насильницька депортація,  що  була проведена  американською владою у 1831 році.  П'ять цивілізованих індіанських племен з їх рідних земель на південному сході США були депортовані в індіанські резервації на території сучасного штату Оклахома. В рамках цього переселення, загинуло за найскромнішими оцінками від 4 до 15 тисяч індіанців, частина з яких була християнами. Події цієї депортації, на відміну від «Дороги сліз» кримських християн, детально висвітлені в романі Майн Ріда «Оцеола, вождь семінолів» і екранізаціях роману, численних роботах американських істориків і журналістів, і визнані американським суспільством як важлива віха в історії становлення Сполучених Штатів Америки.

Мешканцям Криму та їхнім  нащадкам, які живуть і донині в еміграції і на освоєних територіях,  пощастило менше. Історія виселення християн і політичні маніпуляції елітами кримчаків-татар замовчувалися російською, а після радянсько-більшовицькою державною ідеологією, яка стверджувала тези про добровільне переселення християн і прохання мусульман прийняти їх в російське підданство.

Лише у 1993 році стараннями православного священика о.Юрія Юрчика (з 1999 єпископа, а з 2005 року архиєпископа) почалося відродження продавньої спадщини Готської Церкви у Приазов'ї. Була створена Донецька і Маріупольська православна єпархія у складі Київського Патріархату, яка почала відроджувати традиції Готської митрополії. З'явилися поряд з україномовними парафіями також грецькі (ромейські та урумські), а також німецькомовні православні громади. У 2009 році Архиєпископ Юрій разом з духовенством єпархії уклали персональну унію з Католицькою Церквою. Був заснований Екуменічний Орден Святого Іоанна Готського. Тому спадщина готського народу отримала шанс для свого чергового відродження.

Проте, на два століття заморозився розвиток цивільно-національної ідентичності в Криму та Приазов'ї, відродження якої неможливо без процесів неупередженого з ідеологічної точки зору осмислення й аналізу етнічної історії Криму та Приазов'я - поліетнічної палітри народів і культур, де ще з часів Гомера зустрічаються Захід і Схід.

Сучасна Східна та Центральна Європа, фундамент якої був закладений ще за часів славного готського короля Германаріха, названого істориком Йорданом новим Олександром Великим, і надалі залишається оплотом європейської цивілізації на її східному кордоні.

ІНСИГНІЇ ОРДЕНУ

Великий Хрест Архонтіси Екуменічного Ордену Святого Іоанна Готського (жіноча версія)

Великий Хрест Архонта Екуменічного Ордену Святого Іоанна Готського (чоловіча версія)

Хрест за Заслуги Екуменічного Ордену Святого Іоанна Готського

ДОБРОВОЛЬЧИЙ ПІДРОЗДІЛ ТЕРІТОРІАЛЬНОЇ ОБОРОНИ СВЯТОГО ІОАННА ГОТСЬКОГО

З метою захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України від збройної агресії Російської Федерації з початку активної фази російської навали було створено окремий добровольчий підрозділ святого Іоана Готського, який виконує бойові завдання під керівництвом Головного управління Національної поліції України у Запорізькій області.

До складу підрозділу увійшли як ветерани війни на Сході України, члени волонтерських організацій, так і люди, які вперше взяли до рук зброю. Різні, але об'єднані спільною метою добровольці святого Іоана твердо стоять на принципах звільнення своєї землі від нових ординців — російських загарбників і терористів, а також їх посіпаків на окупованих територіях.

Нинішня війна потребує нових інноваційних видів розвідувальної діяльності. Будемо вдячні за будь - яку допомогу.

Контакт підрозділу:  https://t.me/drjohannzpr